Юна Вiдьма
Була тиха літня ніч. Мовчки стояли дерева та трави, помираючи від нестерпної спраги та задухи. Місто стояло покрите завісою пітьми, лише зорі та Місяць, що поступово набирав обриси правильного круга та наливався кровю, кидали слабкі промені тьмяного світла. Але вони не могли подолати отой чорний морок, що нічними жахами приходив у сновидіння мешканців.
Місто спало. Не спала лише Юна Відьма. Вона сиділа, оточена колом із свічок, пильно спостерігаючи за Місяцем. Ще кілька хвилин і він стане повним. Тоді вона за все помститься. За всі біди, за образу, за зраду.
Для неї ця ніч була великою Ніччю Розплати. У руці Юна Відьма тримала маленький кинжал, оздоблений рубінами, схожими на плями свіжої крові.
Лезо було настільки гострим та гладеньким, що відбивало кожен спалах свічок. Поруч лежала маленька шаманська лялька. Ще кілька хвилин і старовинний ритуал здійсниться. Згасне зірка обірветься життя кривдника... Відьма терпляче чекала, намагаючись зібрати усі свої чаклунські сили. Вона була повною рішучості, її душу переповнювала образа, жага помсти. Поступово приходили спогади...
... Їхнє знайомство не могло бути випадковістю. Він її доля, це Відьма зрозуміла відразу. У той ранок у Юної Відьми було видіння. Хтось гострим кинжалом пронизував її серце, а вона нічого не могла вдіяти. Навпаки вона цього прагла. Відьма ніяк не могла прийти до тями після цього видіння, не могла відігнати дивні думки. Не знайшовши відповіді у чаклунських книгах, вона пішла в школу. Дівчина воліла не йти туди сьогодні, але контроль за відвідуванням був суворим. Як вона пояснить свою відсутність? Вибачте, у мене були дивні відчуття після видіння? Смішно було навіть подумать про таке. Ніхто не знав про її дар. Ніхто й не повірив би. У Відьми не було друзів. Похмура і відьлюдькувата, з глибокими карими очима і чорною тінню під ними від безсонних ночей, проведених над ритуалами, вона завжди ходила сама. Дехто вважав її наркоманкою, дехто психічно неврівноваженою. Тому усі сторонились та боялись товариства дівчини. А її це задовольняло. У неї була одна-єдина подруга, Стара Шаманка, з якою вона спілкувалась через Інтернет. Саме Шаманці Відьма була вдячно за те, що та допомогла відкрити у собі цю могутню силу силу магії. І тоді перед Відьмою постав зовсім інший світ.
А у старому світі дівчині доводилось жити за старими правилами, приховувати усе від батьків, вчителів, обнокласників. Прийшовши додому, Юна Відьма нетерпляче очікувала зустрічі з Старою Шаманкою. А ввечері у тому закутку всесвітньої павутини, що був доступний лише наділеним чаклунським даром, дівчина розповіла про своє видіння. Моя юна подруго.
Я не можу сказати тобі, що це значить. Не питай чому, просто не можу.
Тільки знай, що тебе чекає випробовування. Воно бубе тяжким, але якщо ти з ним упораєшся, то зробиш іще один крок до Істини..., - сказала Шаманка. І звязок обірвався. Розгнівана Відьма намагалась його відновити, але намарне.
Швидко промайнули кілька днів. Настала пятниця, 13. Кожного місяця у цей день Юна Відьма непомітно вислизала з будинку і прямувала до старого дуба, що ріс у далекому закутку міського парку. Там вона набиралась сили, виконуючи танок на честь Місяця. А потім довго розмовляла з віковічним деревом, що було свідком не одного відьомського шабашу. Цього разу, прийшовши до тями після трансу, Юна Відьма помітила, що вона не сама. Поодаль від дуба стояв юнак і пильно стежив за кожним її рухом.
Відьма таких ще не бачила. Він не був схожим на тих хлопців, до яких звикла дівчина. Вбраний у чорний одяг, із довгим чорним волоссям, він був схожий на середньовічного гота. Усміхнувшись усмішкою, від якого усе в середині хололо, юнак промовив: Сповнюєшся сили Місяця? Та ні, тебе приворожую, - зязвила Відьма. У такому випадку мені доведеться зачаклувати тебе у відповідь, - промовив Гот і підійшов ближче. З того часу вони зустрічались коден вечір. Слова були зайві, вони розуміли один одного і без них. І після кожної їхньої зустрічі Юна відьма відчувала у собі нову, незвідану силу, з якою могла зрівнятись лише сила Місяця.
Дівчина оживала лишу вночі, в обіймах Гота. Удень вона просто існувала.
Вони не могли зустрічатись удень, але ночі були іхні. А коли сонце стояло в зеніті, і розлука ставала нестерпною, Юна Відьма шепотіла собі слова Гота: Наше щастя варте очікування. Продовжуй приховувати усе.
Прийде кінець стражданням. Цей світ іх не вартий.
Але однієї ночі він не прийшов. Не прийшов і наступної. А Юна Відьма все його чекала і вірила... Та через тиждень, блукаючи парком, Юна Відьма помітила його в обіймах дівчини-ромашки. Несамовита лють охопила її, серце стиснулось, немов від удара кинжала. Вона зрозуміла своє видіння.
Ось хто той таємничий убивця. І тоді Юна Відьма вирішила помститись.
Потрібно було лише дочекатись повного Місяця усього 15 днів. І ці 15 днів вона не жила існувала, а у думках було лише одне помста.
... Юна Відьма повернулась зі своїх спогадів. Місяць став майже ідеально круглим. Ще хвилина і з усим буде покінчено назавжди. Але у дівчини зявилось нове почуття. Вона згадала моменти щастя, які дарував їй Гот, згадала оту жагу життя, яка приходила до неї після їх зустрічей.
Пригадала Стару Шаманку. І помітила, що час роплати настав. Юна відьма підняла в повітря руку з кинжалом і ... безсило опустила її. Відійшла ненависть, зникла жага помсти.
Юна Відьма навчилася прощати.
Автор — Helga

Втрачені
Знаєш-знаєш. Усе ти прекрасно знаєш. І не дивись на мене так, не обманиш - це ти також прекрасно знаєш.
Знаєш про гладь води, про цей блакитний світ, за яким можна спостерігати вічність, таку ж блакитну і непізнанну. Про ці зрадливі камінці, що, проходячи крізь душу плеса, залишають тимчасові концентричні рани. І біль, що напливами то з"являється, то зникає. І плач у очах блакиті. І про Поля Верлена.
Химерні квіти болю. Червоні, гострі квіти. Вони обплітають, вимальовують химерні малюнки. Як мороз на шибках. Ти знаєш про сріблястих драконів, про чотири ящірки в одній. Про приємний дотик їх холодного тіла. Про їх балакучість. І про чари. Про шрами всесвіту і жасмин у петлицях.
Про пересолене і недосолене.
Про зелені конверти і чорні листи. Чорні літери на чорному фоні.
Знаєш. Про листопад посеред снігопаду. Схід сонця під водою. Фіолетові пружинки.
Про кактус голками усередину. Симпатичними такими голками.
Відбитки на піску. Коли йти, зажмурившись, і дихати небом. Небо в горошок. Ні, все-таки не в горошок і у дрібненьки квіточки.
Про піони. Запах зірок.
Про задушливі літні ночі із великим місяцем у бокалі червоного терпкого вина. Воно розливається по жилам, вдаряє в мозок.
Втрата свідомості, слуху, нюху, духу. Гордості. Радості. Украдене щастя смаку лимону. Воно на дотик як солодка вата. Ти береш згадку про нього в руки, а вона тане і липне до пучок. Цілованих-нецілованих.
Знаєш про кота, що живе в умивальнику. Про росу на враннішніх травах.
Про мінеральну воду у маршрутці. Чисті диски і брудний носик. Баклажани у подушці. І кров на губах.
Споглядання стелі по суботах. Своєї-несвоєї. Сніжинки зі штукатурки.
Мовчання шерстяного пледу.
Про гру в хованки навпаки.

Так, я знаю. Я все прекрасно памятаю...
То нічого, що стежка поросла. Нічого, що не тепло вже як колись. Що вже не прокидаюсь зранку від гучного Неврозіса. Що не знаходжу в кроссівках зубну пасту, а в холодильнику — конспекти з електродів...
Сонце зайшло. Сонце звичайної настільної лампи.
Я не побачу вже смайлик із світлячків на робочому столі.
Знаю про обкусані до крові губи... Памятаю, таке не забувається.
Память... На що вона схожа? Може память — це сотні,ні — тисячі повітряних кульок, наповнених всяким-різним? Або стадо зелених чебурашок що бігають і волають. Память жива. Вона живе сама по собі, вона каверзна, така передбачувано-непердбачувана. Запахи, емоції, кольори.
Смак опалого листя, колір дотику.
Памятаєш подаровану аплікацію? Із смугастої радості, балакучої нетверезості, прозорого невороття.Райдуга забуто-втраченого...
Я знаю,знаю,знаю.
Краще б не було цьго знання, краще було б сидіти і колекціонувати сни, складаючи їх у баночку з-під червоного чаю. А потім стулити докупи і зробити собі пензлик.
Що ж тепер?
Яка дорога? В забуття? Якби ж то.
Шоколадні равлики. З такими симпатичними ріжками. Вони з мене знущаються, віриш? Говорять афоризмами. Сміються вночі, я просто не знаю що з ними робити. Все звичайно знаю, а тут — ні...
Повадилась до мене зірка приходить.Нахабна така. Світить і світить, каже дай ірисок. Із підгорілих моніторів. Ну де ж мені такого взяти? Напасть якась.
Не так все як колись. Але ж і не повинно так бути, правда?
Я так більше не хочу!...Я не боюсь вже нічого, бачиш?
Автор — Helga

Моему....
Зачем тебе моя печаль?
Зачем тебе мои ошибки?
Мне ничего уже не жаль.
Твой мир рождается с улыбки.
Так возродись! Тепло дари.
Дари моменты светлой грусти.
С восходом утренней зари
Надеюсь ты меня отпустишь.
Мой новый мир не так и нов.
Он соткан из немого праха.
И снова шлышу вечный зов -
Зовет меня святая плаха.
Мой старый мир не так и стар.
Пустых слов нет. А есть молчанье.
Мой ангел никогда не врал.
Меня покинуло отчайнье...
Автор — Helga